Сенд народився у невеличкій напівзакритій ельфійській спільноті на Прикордонні, проте ніколи не почувався там щасливим. Він мав неабиякі здібності до магії і наполегливість, це всі визнавали, але лише на словах. На ділі ж виходило, що до ста років ельф ще не «по-справжньому дорослий», тож вся його задача – це сумлінно піддакувати старшим і мудрішим. Столітнього ювілею він чекати не став, обрав собі доросле ім’я і вирушив у великий світ.
Він був учнем алхіміка, далі підмайстром, відвідував лекції в Академії Сільверімуна. Після закінчення навчання, поживши багато років у великому багатокультурному місті, Сенд вже точно не забажав повертатися до тихої, щоб не сказати затхлої, ельфійської спільноти.
Кілька десятків років крутиться в Срібних Марках у ролі молодого і небагатого вільного мага-алхіміка, готового до всякої роботи, аби лише більш-менш у межах закону. Романтикою пошуку пригод він так і не проникся, можливо тому, що всі авантюристи, з ким стикала його доля, були бовдурами і невдахами. Йому краще велося помічником аптекаря, писарем, секретарем, адже це давало більше можливостей для продовження навчання. У Срібних Марках Сенд вперше стикається з реальною політикою (в її прикордонному форматі): війни й союзи, набіги і компроміси між расами та народами. Поподивився він тоді на всяких вождів, купців, шахтарів, поселян та жреців, позбувся зайвої наївності, подорослішав. Він починає думати системно – і не знаходить, хто б підтримав його ідеї й проєкти (в значенні – профінансував).
Лусканське братство магів (тоді ще маловідома організація) було для ельфа свідомим вибором; йому обіцяли доступ до рідкісних компонентів і артефактів, а також відсутність обмежень в дослідженнях (принаймні – морально-етичних) – і не збрехали. Прикро визнавати, але об’єктивно: саме лусканський період забезпечив його становлення як справді сильного мага, а ще позбавив решток ідеалізму і чистоплюйства.
Братство своєї мети не приховувало, проголошуючи, що правити мають «найкращі» – розумні, освічені, наділені магічною силою. Насправді ж вони виявилися такими ж дріб’язковими егоїстами і політичними профанами. Після першого ж серйозного здобутку – встановлення повної влади над Лусканом – братчики, замість того, щоб розвивати успіх, поширюючи владу на Північ і далі, поринули в інтриги та внутрішню боротьбу, з кожним роком все більш безжальну. Ельф поставив не на ту силу, і коли та програла, вирішив, що краще для здоров’я втекти до міста-суперника Лускану – Невервінтера.
У Невервінтері він змінив ім’я і спробував почати нове життя. Якийсь час викладав у Невервінтерській академії, поки не посварився з ректором, відкинувши пропозицію поділитися дослідженнями лусканських артефактів (це неофіційна версія). Образа ректора була така сильна, що він позакривав для ельфа двері до інших поважних магічних спільнот. Тоді Сенд відкрив алхімічну лавку, де торгував зіллями, сувоями, накладав прості чари.
До того додатися ще проблеми з невервінтерською владою. Такий собі сір Неваль – красунчик, лицар, член Дев’ятки – покопирсався дещо у сендовому минулому і не полінувався викласти знайдене на пергамент. Навіть побіжного погляду на перелік дій в інтересах Лускану було досить, щоб зрозуміти, що справи кепські. Ельф «щиро розкаявся», сподіваючись відкупитись за дещицю секретів Братства (тих, за які колишні колеги його б не вбили), але його попросили дізнатися ще дещо, а потім ще – і він незчувся, як став шпигуном на постійній основі. В чужі будинки він не вламувався і листи не перехоплював, скоріш був тим, хто вміє слухати і аналізувати та іноді залагоджує складніші проблеми, до яких «чесний і справедливий» уряд Невервінтеру не хотів виглядати причетним. Іноді ця робота дозволяла нашкодити Лускану.
Найкраща можливість втекти від такої нав’язливої опіки була під час війни з Королем Тіней (в яку ельф власною волею би не пхався, але куратор весь час вкладав нові сенси в термін «шпигун»). У вирішальній битві кам’яне склепіння не витримало сплеску магічної енергії й обвалилося, погрожуючи поховати всіх під уламками. Сенд встиг проказати заклинання ефірної форми. Він не збирався ставати мертвим героєм Невервінтеру – але довго зважував, чи не вигідніше залишитися таким в пам’яті невервінтерців. Єдиним контраргументом було те, що довелося б покинути всі книжки, нотатки і рецепти – результат столітньої праці – які б миттю розтягли стерв’ятники з Академії. Останнє переважило.
Поміркувавши трохи, Сенд вирішив зробити ставку на публічність, геройську репутацію – і це спрацювало, він почав отримувати винагороду за свої послуги. Лусканське Братство незабаром було знищено силами авантюристів з Вотердіпа (Сенд у своїй аналітичній довідці не пророкував нічого доброго новому утворенню, і був як завжди правий). Його служба Невервінтеру тривала поки лорд Нашер не помер, а його спадкоємець не перерозподілив посади між своїми прибічниками. Але до того відбулася ще одна подія, яка кардинально змінила життя ельфа: Магічна Чума.
1385 року літочислення Долин вихор синього полум’я пронісся Абейр-Торілом, і в його гудінні зникали міста, держави і континенти, а живі істоти перетворювалися на покручів. Узбережжя Мечів було далеко від епіцентру. Там теж траплялися спалахи й дивні явища, але загалом виявилося, що не так страшне синє полум’я, як ідіоти: натовп, з переляку, що все магічне притягує біду, спалив Сенду лавку. Дещо тоді справді здетонувало, від вогню.
Після того інциденту Сенда лихоманило з місяць, а коли він прийшов до тями, то відчув, що не здатен творити чари, аж до найпростіших замовлянь.
Як не дивно, це він сприйняв спокійніше, ніж втрату майстерні. Катаклізм, який зазвичай описують фразами «руйнування Плетива» чи «смерть богині Містри» у Фейруні вже відбувався не вперше (і в попередній раз навіть на сендовій пам’яті). «Треба якось перебути рік-два», - сказав собі ельф. Він тоді і не підозрював, що помилився в прогнозах на добре століття.
Минуло років з десять. Про спалахи синього полум’я чути було все рідше, цей феномен продовжував спостерігатися лише в окремих місцевостях. Магічне Плетиво не відновилося, заклинання або не спрацьовували зовсім, або мали випадкові ефекти. Сенд жив за рахунок пописування папірців та адвокатури («бо катастрофа – не катастрофа, а людиська завжди сваряться, б’ються і ділять майно»), але там не було ні виклику, ні інтересу. Ельф упіймав себе на думці, що майже сумує за словесними перепалками з сіром Невалем, його дурнуватими дорученнями… – а тоді схаменувся і сів писати трактат.
Короткими реченнями, без зайвих термінів, «як для тупих» (бо цільова аудиторія – лорд Бранн з придворними) він доводив, що анклав шейдів проваджує кліматичні перетворення в масштабах пустелі Анаурох, а отже, зберіг здатність використовувати магію. Гірше те, що вони поступово поширюють свій вплив на Сембію і отже в подальшому можуть становити загрозу для регіону. Незабаром він отримав запрошення на аудієнцію, поговорив про свої припущення щодо природи шейдівської магії і отримав пропозицію повернутись в науку. Звичайно, погодився. Сенд в рятівники-герої Невервінтеру не пнувся, але спокусився спробувати відновити свої сили – та ще й державним коштом!
Так Сенд став частиною строкатою компанією магів, які вперто намагалися зрозуміти, що залишилося від Плетива і як тепер управляти магічною енергією. Вони йшли шляхом спроб і помилок, іноді прогнозовано, та часто навпомацки і навмання досягли того, що згодом назвуть: «поступовим відновленням магії».
Опанування ще було далеке до завершення, коли впало фінансування. Сенд від того не сильно постраждав, бо паралельно вже викладав в Академії. Коли ж грошовий потік зовсім обмілів, нагодилася інша пропозиція. Орден Синього Полум’я (не паладини, та все ж люди занадто релігійні) шукав спеціалістів для вивчення впливу Магічної Чуми на предмети і істот (а чим це не один з перспективних напрямків Трансмутації?). Сенда надмірна екзальтованість замовників дратувала, але гроші – не пахнуть (якщо казати фігурально).
Тим часом життя в Невервінтері йшло своїм ходом. До влади прийшов лорд Делгун Неверембер, людина жорстка і неприємна. Коли він відбудовував місто, все було терпимо, але згодом він почав зосереджувати владу на собі.
Сенд зрозумів, що він потрапив у немилість з того, як його податок раптово зріс утричі. Потім пішли чутки, що його місце в Академії хочуть віддати якомусь нездарі, але лояльному. Ельф не став чекати подальшого розвитку подій, а звільнився і виставив будинок на продаж. Він міг собі таке дозволити, в нього лишались його щедрі фанатики.
З відновленням Плетива більшість прикладних досліджень синього полум’я втратили актуальність і довелося шукати нове поле для талантів.
До Невервінтеру, де лорд Неверембер доїдав опозицію, шлях ельфові було закрито. Сенд покрутився був кілька років у Вотердіпі, навіть заплатив шалені гроші за прийняття до магічної гільдії, але не прижився. Забагато було посередностей, самовпевненої молоді (один жевжик навіть розповідав, що він посунув Ельмінстера з ролі коханця богині Містри), та найгірше – гільдійських правил щодо безчесної конкуренції.
У Брамі Бальдура – куди ельфа покликали почитати курс лекцій для Товариства Блиску – дихалось набагато легше. Сенду лестила увага, тим більше що не всі в тому товаристві були аматорами. З винагородою його, як завжди, надурили, але допомогли зняти будинок під майстерню. Ельф хотів повернутися до виготовлення артефактів, бо давно вже в нотатках припадала пилом ідея свого роду базової формули, яка б в перспективі спростила і здешевила накладання власне чар на предмет. Гільдії магів, з її безцінними методичними рекомендаціями, у Брамі Бальдура не було, уже полегшення, а все інтелектуальне життя точилося в невеличких товариствах. Ельф доєднався до кого тільки міг, навіть до тих, що при храмі. Він шукав багатих постійних клієнтів, а краще патронів. Поки що траплялися лише ті, що жадали отримати як не приворотне зілля, то міфаль.