Навья уже полчаса переминалась с ноги на ногу под дверью, за которой ее многоуважаемый мастер решал какие-то вопросы с другим, не менее уважаемым мастером. Ей было скучно, в этом крыле Конклава никто даже по коридорам не проходил, а стены с имперскими флагами она уже успела изучить во всех подробностях. Но мастер, судя по всему, не торопился заканчивать разговор.
Сволочь.
Каждая минута пребывания на Дромунд Каасе была пыткой для девчонки. В стенах и образах жителей городов, казались призраки её прошлого. Её чудовищного детства. Она не хотела сюда возвращаться, никогда. Закопать эту часть истории в глубокую могилу, забыть, будто бы и не было. Но лорд Барас помыкал ней как хотел и его воля была такова — есть дела и здесь.
Каас был бы прекрасен, если бы не ненависть Навьи к отцу, главе рода маз Сейнар, претензионному ублюдку, что сам не достиг ничего в жизни кроме лизоблюденья и мечтал, хоть благодаря дочерям прославиться.
«Ну посмотрим. Может ты таки сможешь обрести славу. Хотя бы в смерти» — думала девчонка, стоя у дверей.
— У тебя такое страшное лицо. В смысле, оно страшнее чем обычно. Без обид! — мигом подняла руки вверх Ветт, томящаяся рядом от скуки. Забавная синекожая рабыня обрела в лице воина подругу и Навья не собиралась ругать её за свободу слова, ведь Ветт напоминала ей сестру…
Навья покосилась на дверь. Конечно, ей было велено дожидаться здесь, но… Но еще немного — и она рисковала умереть от скуки, а такая смерть ну никак не подходила будущему ситху. То есть — будущему великому ситху, конечно! Пока что аколиту…но этот воин рекрут уже многого успел добиться, и многих успел порешить, её чувство уверенности сильно выросло с тех пор в дворе отца, в волчьей яме…
Но новое задание уже ждало её и оно было чертовски любопытным. Когда Навья услышала, Ветт вновь встревожилась от перемены лица хозяйки:
— С тобой точно все в порядке?
— Лорд Грахам…
— Ну да, так и сказали, а что?
— Мой отец живет рядом. И он его сучка. — её глаза были темны и она смотрела сквозь пол, в далекую бесконечность внутри себя. Страха не было, это был знак. Она не хотела никогда сюда возвращаться, она не хотела никогда вновь ощущать его дыхание на своей коже, она не хотела такой судьбы сестре…Но само провидение Силы подсказывало ей, что встреча должна произойти, их пути вновь пересекутся и правосудие может свершиться. Отольются ему слезы, все!
— Я должна… подумать. Ступай, отдохни в нашей комнате, я развеюсь.
— Эй, ты с ума сошла?! Я тебя саму в таком состоянии не отпущу! — растревожилась девчонка, на что Навья просто махнула рукой. Ей нужно выпить и обдумать все хорошо.

скоро буде

Кеноби слушал сенатора Кантале с отлично скрываемым скептицизмом. Его мысли были в куда большей степени заняты тем, как 212 легион сейчас наводит на Тионе порядки и прочесывает столицу с дроидами-поисковиками, ища скрытые ловушки или остатки сопротивления, дабы обезопасить город перед этой политической встречей. И именно из-за политики Кеноби был здесь, слушая выспренные речи сенатора, человеческой женщины в летах, растерявшей былую красоту не от возраста, но от неприятной печати надменной властности в острых чертах. И, судя по всему, она решила отрепетировать свою грядущую речь на джедаях, не замолкая уже с добрых полчаса. По крайней мере Палпатин отличался куда меньшей многословностью с джедаями, а к тому же не проецировал вокруг себя почти ощутимое физически поле надменности и горделивости — это уже делало его более приятным спутником, чем Турис Кантале. Кеноби ощущал, как внутри Кхана начинает нарастать раздражение, но пока все трое сносили испытание крайне стоически.
Тем не менее, когда на запястье у Оби-Вана запищал комлинк, он позволил себе краткий миг облегчения. Вежливо извинившись, Кеноби вышел в коридор и нажал кнопку на комлинке. Над ним тут же возникла устойчивая голограмма Коди, держащего свой шлем на сгибе локтя и выглядящего достаточно довольным.
— Генерал! Город чист. Мы проверили все подступы к зданию ратуши, также боковые улицы и все административные здания. Космопорт готов принять все три “Венатора”.
— Отлично, — ответил Кеноби, кивнув коммандеру. — Воздушным патрулям сформировать сетевое построение на медленном траверзе к орбите; не пропускать никого, проверять каждый код. Наземным войскам патрулировать все важные улицы и путь до ратуши отрядами по пять.
— Принято, — ответил Коди и, мигнув, исчез.
Кеноби опустил руку и оглянулся назад, на проем входа в зал, откуда все еще доносились обрывки речи сенатора. Потом развернулся и направился к рубке корабля, решив прислать с предупреждением о посадке кого-то из команды корабля.
По мере приближения к Тиону Оби-Ван начинал испытывать легкое беспокойство, словно Сила пыталась что-то сообщить, но вяло, будто никак не могла решить — важно это или нет. Тем более, что Тьма сгущалась все плотнее в последние годы, видеть сквозь нее хоть что-то было очень сложно.
— На следующем витке заходим на посадку, — сообщил Кеноби капитану корабля, потом подошел ближе к транспаристиловой панели, сквозь которую открывался прекрасный вид на панораму планеты, ярко освещенной солнцем на две трети. С теневой стороны виднелась тонкая сверкающая сеточка дорог и городов. И с такой высоты не было видно клубов дыма, воронок от взрывов и выжженных пустошей. Но Тьма… Тьма и боль ощущались всегда.
— Ориентировочное время до приземления десять минут!
Корпус “Телума” стал дрожать, принося в почти полную тишину едва слышную рокочущую нотку. Кеноби молча наблюдал, как звездный разрушитель погружается в атмосферу; тьма, смешанная со звездами и курсирующими кораблями, сменялась густой синевой атмосферы, затем вовсе превратилась в яркий день. По небу плыли легкие кучевые облака, грозя потенциальным дождем через несколько часов. Корабль мягко опустился на почерневший от пламени множества дюз пермакрит посадочной площадки, по бокам от него приземлились еще два “Венатора”, красочно демонстрируя военную мощь Республики. В небе парили едва различимые точки патрулирующих кораблей. Спускаясь по широкому трапу вслед за горделиво вышагивающей в невероятно сложном наряде сенатором Кантале, Кеноби с печалью подумал, что скорейшее окончание этой войны является его единственным оставшимся желанием. Каждая смерть отдавалась в Силе, падая в нее как капля чернил в чистую воду, замутняя ее все сильнее, смешивая чувства, сбивая восприятие. И уже сложно было определить, откуда исходит угроза — от врагов, что находятся рядом, или же опасность льется с небес, где на сотнях планет погибают живые существа…
Сенатор царственно прошествовала к аэроспидеру мимо выстроившихся в ряд и готовых ко всему клонов в бело-оранжевой броне, Кеноби кивнул Коди, который последовал за ним, кратко докладывая о выполнении всех приказов. Ничто не грозило бедой большей, чем скучная политическая встреча, одна из множества подобных, происходящих постоянно. Но Сила все равно тревожно вибрировала, как и облака над городом,предвещая возможную грозу.
— Коди, необходимо усилить патрули и увеличить эскорт. Просканируйте ратушу еще раз.
Клон, уже знавший цену совместной работе с джедаями, серьезно кивнул, тут же отступив в сторону и надевая шлем, дабы связаться с остальными. Кеноби же остановился, прислушиваясь к окружению, Силе, городу, небесам, облакам, разумным существам вокруг, пытаясь понять, откуда исходит тревога. Но пока уловить это было невозможно.

Останні години шляху Сансі видавалися найважчими. Втомлена та змерзла від мокрого одягу, обгорнута у плащ Брієнни наче у кокон, вона намагалася зайвий раз не рухатися, передавши поводдя свого коня Подріку. Вони майже не говорили, аби не витрачати сили, і Сансі в якийсь момент здалося, ніби вона марить — що далі вони йшли через ліс на північ, то білішим здавався горизонт — неначе за деревами немає нічого крім безодні.
Дійшовши до Корони Королеви — Брієнна сказала, що краще її обійти на випадок зустрічі з небажаними мандрівниками, — вони нарешті побачили контур Стіни, що ледь виднівся поміж білизни північної зими. Санса відчула, як дихати стало легше. Холод досі морозив ніс та горло, але зараз вона принаймні могла бачити на власні очі місце, де вона зовсім скоро зустрінеться чи не з найріднішою людиною, що у неї залишилася. Вона не знала, де Ар'я і Бран, не знала, чи вижили вони взагалі, хоч і сподівалася на краще, але у неї залишалася надія на те, що Джон досі там, у Чорному Замку і, судячи з того, що вона чула, ще й у статусі нового Лорда-Командувача.
Посеред засніженої рівнини, що відділяла їх від Стіни темніла лише одна маленька плямка. Кудлань трусив попереду вершників, наче це він вибирав, куди їм іти. Враховуючи те, що їм довелося оминати головну дорогу, це було на краще, адже лютововки орієнтуються тут краще, за коней та людей. Санса хотіла дати йому змогу пережити те, що сталося із Риконом. Вона зовсім недовго була хазяйкою своєї Леді, але навіть тоді відчувала, що з її гибеллю всередині неї самої щось померло теж, — лютововки, певно, відчувають те саме.
Коли сонце вже стояло високо у небі, пробиваючись крізь білі хмари, вони нарешті підійшли до Стіни. Сансі здалося, ніби залишок шляху вона знову марила — горизонт здавався таким самим білим, а повітря — таким самим холодним, тільки тепер вона бігла сама, відчуваючи ногами м'яку пірину снігу. Брієнна сказала, що Санса ненадовго заснула — дивно, як при цьому вона, не дуже досвідчена наїзниця, утрималася верхи, — і, враховуючи те, що вони вже довго не зупинялися, ніхто не намагався її розбудити. Лиш перевірили, чи досі вона дихає, додав Подрік, змусивши Сансу посміхнутися вперше за довгий час. Було б дуже безглуздо втікти з Королівського Замку, з Орлиного Гнізда та з Останнього Вогнища, а потім померти уві сні за півгодини до порятунку.
Чорний Замок виглядав скрутно. Чи то тут відбувалася якась битва — з південної сторони Стіни? З ким билися чорні брати? — чи то він був таким завжди. Сансі прийшло в голову, що є вірогідність того, що люди Рамсі дібралися і сюди. Логічно було б принаймні зробити спробу знищити останнього відомого нащадка Неда Старка, хай навіть і бастарда. Оша сказала перед смертю, що Бран відправився за Стіну — чи було цього достатньо аби сподіватися, що це його врешті врятувало? Може, Оша збрехала? Чого б це Бранові, життя якого тепер назавжди зламане, як і він сам, йти за Стіну?
Кілька секунд перед відкриттям воріт Санса розумувала над тим, щоб розвернути коня та втікати якомога далі. Зі стратою батька в цьому світі тепер скрізь небезпечно. Навіть тоді, коли їй здавалося, що вона може розслабитися, навколо неї повзали самі лише павуки, пацюки та змії, намагаючись отруїти, заманити у пастку чи накинутися зграєю і згризти до останньої кісточки.
Щодалі на Північ, то більше вона це бачила, наче сни тепер перестали бути просто снами.
Щодалі на Північ, то сильнішою ставав її зв'язок із цим місцем, яке вона колись так сильно ненавиділа.
Їх впустили, чомусь не питаючи, ким були ці три вершники із величезним чорним лютововком. На відміну від багатьох інших місць, з якоїсь причини тут на Кудланя не дивилися вороже і не намагалися напасти. Певно, вони вже зустрічали Привида, — припустила Санса. Це трохи її втішило.
Брієнна та Подрік повчали, ніби чекаючи від неї перший крок. Санса намагалася поворушитися — повільно і незграбно, бо ледь відчувала власне тіло через те, наскільки сильно змерзла. Подрік швидко спішився та, притримуючи її коня, подав руку, щоб допомогти злізти. І, як тільки вона відчула під ногами землю, то відразу почала блукати поглядом по обличчях незнайомців у чорному, намагаючись знайти одне знайоме.
Санса не одразу помітила, що багато хто з присутніх не були одягнені як дозорні, що змусило її відчути новий укол тривоги. Виглядали ці люди дико, нагадуючи Ошу, яку вона бачила зовсім недовго бранкою у Амберів, і набагато кремезніше на фоні чорних братів. Та дивилися вони радше з цікавістю, ніж агресією, і це трохи заспокоювало.
  — Я... — Санса відчула, як сиплий від морозу голос пропалював горло, і зморщилася, намагаючись відкашлятись. — Я шукаю Джона Сноу.

Стародавній замок, зведений, здавалось, безліч років тому, похмуро споглядав на Джона, звідки б той не підводив на нього свій погляд. Здавалось, він дивиться на нього з гучною вимогою, заявляючи, що має достатньо сил знову підкорити собі землі на Захід від Драконового Каменю, як було колись давним-давно, в часи коли дракони літали над замком і вогнем скріпляли владу Завойовника, про якого Джон ще в дитинстві вчився від мейстера, ледь не вмираючи від нудьги. Тепер ж йому пригадувались всі ті тексти, які його та законних дітей Неда Старка змушували переписувати та перечитувати мейстер. І все ж змушений був зізнатись, що далеко не так собі він уявляв це місце – Драконовий Камінь. Зрештою, дракони знову літають над цим могутнім замком, нагадуючи про те, що Таргарієни нікуди не зникли, як би цього не бажали вороги цієї сім’ї.
Цей замок був старим, як і історія країни, в якій цінували одну лиш тільки силу. І гроші. Проте ця твердиня все ще зберігала в собі велич сім’ї, яка змінила хід історії, залишивши зрештою не один кривавий слід і в житті його сім’ї. Бо ж, якби не безумство останнього короля Таргарієна, що наказав жорстоко вбити його діда та старшого брата Неда, можливо і самого Джона не було б у цьому світі.
Змалечку позашлюбний син Неда Старка звик до величі Вінтерфелу, родового замку, в якому і виховувався під пильним поглядом свого вимогливого батька. Це був великий та могутній замок, твердиня, за високими стінами якого легко можна сховатись від своїх ворогів та почуватись в безпеці. Вінтерфел був для нього домом, навіть після багатьох років, котрі він провів серед Чорної Варти на Стіні, а також далеко на Півночі. Але тепер він знав, що у Вінтерфелі так легко не сховаєшся. Особливо від того, що змушувало Дикий Люд півночі шукати способів перетнути стіну. Але тут, на Драконовому Камені король Півночі промовисто бачив те, що й закладали Таргарієни зводячи ці стіни — могутність, проста велич і сила амбіцій. Зараз він не мав сумнівів у тім, що Дейнеріс Таргарієн зможе піти по стопах своїх предків. Він бачив рішучість в її очах, якої не було б достатньо для будь-якого чоловіка, якби це не було ціллю усього його життя.
Трійця драконів разом із своєю Матір’ю повернулась на острів, що й помітив Джон, підіймаючись по величезних сходах, які вели із узбережжя, всипаного чорним камінням, до замку, в котрому королю довелось затриматись, як це називали м’яко та делікатно, гостем. Але гість — той, хто може вирішити, коли йому слід перервати свої відвідини. Гостю не забороняють користуватись поштою, та розуміти, як багато важливих справ він змушений був довірити своїм довіреним людям на Півночі, поки тут він намагається знайти собі союзницю, до котрої нарешті бажає сьогодні достукатись.
Шлях до вершини, на котрій Дейнеріс разом із своїми драконами перебувала ще якийсь час після свого прильоту, зайняв у Джона не так вже й багато часу. Він йшов не поспішаючи, у звичному для себе темпі, але й не зволікаючи жодної миті — він бажав все ж показати цій жінці, що не побоїться розмови навіть поруч біля її драконів, якщо це буде необхідно. Хоча, звісно, він волів би перебувати подалі від цих велетенських драконів, що могли перетворити його на попіл, відібравши таким чином у народу Півночі свою надію в очікувані зустрічі з Іншими. Але оскільки тільки тут на вершині більша частина оточення Дейнеріс була відсутня, це був його шанс та можливість, котру не можна було марнувати.
Джон зупинився неподалік, не привертаючи до себе уваги королеви, що володіла лише цим островом — тим, що давно належало її сім’ї до підкорення Семи Королівств. Він не промовив ані слова, бо не було в цьому необхідності. Адже дракони його помітили. І оскільки слідом за ними помітила його присутність і Дейнеріс, король заявив:
— Я бажаю аудієнції, котру чекаю вже декілька днів. І вважаю, що більше її відкладати не слід.

В невеликій кімнаті, обставленій старими давно понищеними часом та не надто обережним ставленням попередніх власників меблів, знаходився чоловік у чорному. Зібравши довге темне волосся в хвіст на затилку, він сидів в кріслі з невисокою спинкою, дивлячись кудись перед собою, але водночас і нікуди. Думками Джон Сноу перебував далеко за межами цієї кімнати, що стала місцем його перебування в Чорному Замку — тим місцем, де поклали його тіло, яке хтось вирішив повернути до життя. Ця кімната була тим останнім пристанищем, в котрому він міг і надалі спати, оповитий холодними обіймами смерті, але для чогось йому невідомі сили повернули дихання і серце знову, здавалось, шалено билось в грудях, наче налякана птаха, що боялась ще раз потрапити в холодні обійми смерті.
Він, здавалось, зовсім забув, як це — рухатись знову. Оповитий холодом, адже в кімнаті не було жодного джерела тепла, окрім теплого подиху Сноу — багаття, яке розпалили ще ввечері давно вже згасло, а нового Джон так і не просив нікого розводити. І сам не поспішав використовувати дорогоцінні на Півночі запаси дерева, яка ще знадобиться протягом довгого та суворого періоду Зими, що може тривати десятиліттями, якщо не цілу вічність з обачності на те, що насувається все ближче до стіни. Але поворухнувшись вперше за довгий період часу кінчиками пальців, чоловік видихнув — довго і важко, перш ніж доторкнутись рукою до місця, де його серце прошив холодний ніж зради чорних братів, тіла яких він віддав в обійми смерті, з котрих вирвався так раптово, що й досі не вірив в те, що він — живий.
Іноді йому здавалось, що ось-ось погляд його сірих очей зміниться, і на оточуючих він буде дивитись так, як на них дивились ті чудовиська з далекої Півночі, від котрих так стрімко втікали та намагались врятуватись племена диких людей, що їх було очолив Манс Нападник. В такі моменти, коли він дозволяв собі думати про це, Джон шкодував про своє нове життя, в якому він вже не був зобов’язаний залишатись вірним присязі, яку приніс Старим Богам. Чаклунка, що прибула разом із Станнісом Баратеоном, казала йому, що Старим Богам він нічого не винен, бо їх — не існує. Вона спокушала його повірити в того бога, під знаменами котрого і виступав Станніс.
Але яким чином, він мав відректись від богів, котрим він молився в скрутні моменти, перебуваючи далеко за Стіною?
Як мав забути ту науку, яку йому прищепив змалечку ще батько?!
Зрештою, йому слід було прийняти рішення, як чинити далі. Вже зараз він вважає, що мабуть йому й не слід було прирікати на смерть тих вартових, які збунтували проти нього, піднявши зброю. Але тепер вже точно, він добре буде думати над кожним своїм кроком, бо більше він не хотів переходити цю межу між життям та смертю. І раз вже йому випав на долю ще один шанс, він бажав прожити це кожну мить цього життя гідно.
Першим порушив тишу похмурої кімнати, в якій перебував Джон, його вірний лютововк. Підійнявши вуха, він наче відчув чиюсь присутність, бо вже наступної миті, він здійнявся на всі свої чотири лапи, заскулив, і лиш тоді до його господаря донісся звук сурми. Це могло означати лише одне: до Чорного Замку хтось приближався, і був дуже близько.
— Хто? — коротко поцікавився Джон, вийшовши у внутрішній двір.
— Вершників всього троє, — доповів йому один з його вірних вартових. — Серед них є жінка, та двоє чоловіків, судячи з одягу. Можливо, хтось із свити Станніса, шукає порятунку в нас? — продовжив він далі, на що Джон вирішив не відповідати. Натомість, Сноу очікував, коли у прочинену браму в’їдуть подорожуючі.
— Розпали вогонь в загальній залі, та розігрій чогось для наших гостей, — дав наказ Джон, знаючи, що ким би не був подорожуючий, йому буде потрібне тепло, як зовні, так і всередині. І ніщо не зігріє краще, аніж тепла їжа, нехай би якими малими були запаси Чорної Варти, вони завжди готові були поділитись із тими, хто потребував. Зрештою, він не знав, в якому стані ані жінка в сідлі, ані її свита. Та навіть, якщо вони вороже налаштовані проти Варти та диких людей — вони не зможуть нічого їм заподіяти всередині замку.
Проте тої миті, коли Джон побачив людей, що шукали порятунку в стінах Чорного Замку, здивуванню його не було меж. Здавалось, так багато часу пройшло і рани, що залишили на його тілі лише сліди рубцями, що стяглися наче на собаці швидко, були лиш чимось, що тривало мимохідь, десь подалі і ніяк не змінили його. Так і в тій жінці, на плечах котрої був накинутий благий плащ, він не одразу віднайшов такі знайомі риси дівчати, що мчало на зустріч своїм мріям далеко на Південь і так ненавиділо північний холод.
— Санса? — спитав він, ледь пізнаючи старшу із своїх єдинокровних сестер.
Нахмурившись, він намагався придивитись уважнішим до тієї вроди, що все ще цвіла знайомим цвітом та її втомленому далекими мандрами обличчі. Він не знав, звідки вона тримає свій шлях, але не впізнати її не міг. Тепер вона ще більше була схожа на свою вічно строгу матінку. Леді Кейтлін втілилась тепер у Сансі, але то було пусте — головне, що тепер він мав можливість отримати хоч одну приємну звістку про своїх братів та сестер. Після смерті Робба, зникнення Брана та Рикона, він геть нічого не знав про сестер, чий слід зник десь далеко на Півдні. Мелісандра якось йому казала, що до Чорного Замку тримає шлях його сестра Ар’я, але тоді це була не вона, а лише далека родичка з Карстарків, яку він видав заміж за Сігорна. Після її появи він навіть не знав, чи сподіватись на нову зустріч із залишками тієї родини, що одним осіннім днем знайшла свою долю в різних сторонах Семи Королівств. Хто ж бо тоді думав, що Старки мчали на зустріч своїм найважчим часам? Бо ж Південь — не приймає Старків.
Він зійшов до сестри спершу без поспіху, перебираючи затерплими ногами по сходах дерев’яного помосту, і лиш опинившись на твердій землі, прискорив свій крок, щоб якнайшвидше обійняти сестру. Її подорож на Північ здавалась була такою ж непростою, як і життя Джона на Стіні.

Незважаючи на підготовку до зими, Санса намагалася влаштувати повернення Джона трохи більш святково, ніж було у той день, коли вони, ледь не загинувши, поверталися уперше. Ресурси потрібно використовувати обмежено, щоб не викликати осуд місцевих жителів, але й продемонструвати важливість статусу їх правителя Санса вважала за свій обов'язок.
Треба було зізнатися, що вона також хотіла показати гостям з Півдня, що таке північна гостинність. Сама ідея, що тут зупиниться заморська "королева" — за своє недовге життя Санса вже бачила двох, одна з яких була нею недовго, а інша проголосила себе такою незаконно, і проговорювати це слово навіть подумки не вдавалося без скептицизму, — їй не подобалася. Вони тільки-но повернули собі дім, проголосивши Північ незалежною від божевільних владарів у Червоному Замку, а тепер їм треба продавати цю свободу за союз. Звісно, що це було їм потрібно — навіть у мирний час альянси вирішували дуже багато, — але Сансу не могла не турбувати романтична його складова.
Одного разу кохання вже розпалило одну велику війну на континенті, вбивши купу людей. Обидва його винуватці загинули — кохання здатне розпалювати війни, але горить у полум'ї так само, як і все інше. Санса не хотіла, щоб Джон згорів. І не хотіла, щоб через це кохання горіла Північ. Враховуючи те, що чужоземка мала трьох драконів, і ті слідували на Північ за нею, вірогідність цього була дуже висока.
Вона зустріла їх так само, як колись її батько зустрічав короля Роберта. Санса була ще малою — хоч і думала, що доросла, — але запам'ятала той день на все життя. Їй здавалося — так воно і виявилося, — що з цього дня починається відлік її нового життя. Прошло не так багато років, а тепер вони зайняли місця своїх батьків.
Треба було віддати належне, Дейнеріс Таргарієн виявилась вродливою жінкою. Валірійська краса — явище рідкісне, і Санса бачила лиш її відголоски у деяких родовитих дівчат, що мали серед предків багато цієї екзотичної крові. Вона б мала заздрити — у Королівській Гавані так і було, — її волосся занадто руде, щоб бути білим, а очі — занадто блакитні, щоб бути фіалковими. Та час, коли Сансі хотілося бути найвродливішою дівчиною у Вестеросі, давно пройшов.
Її погляд ковзнув від коріння світлих завитих пасм донизу, уздовж хутряної сукні, а далі знову до обличчя — не затримуючись довше, ніж на мить, у рамках гостинного етикету. Ноги зігнулися у жіночому уклоні, — навіть якщо Санса не присягала цій королеві, виказати неповагу вона не могла. Деякі рішення Джона їй рішуче не подобалися, та не можна демонструвати несхвалення на людях.
Після офіційного знайомства Санса організувала скромне застілля — з голови не виходила остання розмова із Мізинцем, який попереджував, що вона поволі втрачає вплив. Це і так мало б бути зрозумілим, а часу, який Джон дав їй, коли відправився у пошуках союзників, виявилося замало, щоб продемонструвати сповна свою амбіційність.
Лорда Бейліша довелося відправити до Орлиного Гнізда. Санса достеменно не знала, чи говорив із Дейнеріс про нього Джон, але навряд вона б поставилася до нього схвально. Враховуючи, що той довго залишався членом Малої Ради короля Роберта, з вини якого Дені й опинилася за Вузьким Морем, у них могли б назріти конфлікти. І те, що Мізинець зовсім не сперечався із цим рішенням, наштовхувало Сансу на думку, що причини б знайшлися.
  — Ваше Величносте, — Санса повернулася і трохи нахилилась над столом, щоб налаштувати зоровий контакт із гостею, — то як вам Північ?

[indent] Вдивляючись в далечінь, а разом з тим і нікуди особливо, принц був глибоко занурений в свої думки, що зараз вирівнялись в одну лінію, неначе ті чемні та вишколені солдати, що були готові стати до бою, адже звістки, що потривожили спокій його дружини, він тільки й чекав.
[indent] Бо ж хіба це не було очевидно, що одного дня бог смерті прийде по душу його брата-короля?!
[indent] Ще декілька років тому всі пророкували Візерисові скору загибель, однак братові тоді пощастило укласти перемир’я з кістлявою. Тоді вони з Рейнірою ще завітали до Червоного замку та впевнились на власні очі в тому, що найбільше влади зосередилось в рученятах її мачухи, що не шанувала спадку великих предків свого чоловіка так, як дбала про богів. Зрештою, не лише Візерисові довелось укладати перемир’я зі своїм ворогом, але й Рейнірі з Алісентою, Деймонові з Отто та королівським дітям з не менш королівськими онуками…
[indent] Згадувати зараз той пережитий фарс Деймонові не хотілось, та саме того дня, коли він переступив поріг рідного колись замку, який він ще називав домом, адже саме там і пройшли його найцікавіші, сповнені бешкетства роки, він зрозумів, що корона просто так до його дружини не перейде. І він, як чоловік, що знає ціну собі, своєму корінню та крові в своїх жилах, не зможе змовчати на такий ляпас по обличчю своєї дружини та своїх дітей.
[indent] Буде війна.
[indent] Він знав про це.
[indent] Знав, ще тоді, коли всі актори прекрасно цілували щоки один одному, здіймаючи чаші повні вина для взаємних привітань та гучних побажань, що не мали геть ніякої ціни.
[indent] Можливо буде навіть дещо більше, аніж просто кровопролитна війна, бійня і її початок вже майорів на обрії, вартувало йому лишень примружити повіки, насолоджуючись ледь теплим вином, здобреним прянощами та медом. Однак саме бійні Деймон і не бажав побачити на власні очі, хай би що не говорили про його бойовий досвід чи войовничу вдачу, але ж саме це і давало чоловікові чітке розуміння причинно-наслідкових дій. Нехай би кровопролиття залишилось десь там в уяві, тоді як їм вдавалось обережно танцювати по розбитому склі, намагаючись втримати свою рівновагу та схопити бажане, уникнувши небажаного результату.
[indent] Війна...
[indent] Так дивно було розуміти, що саме цього найбільше й боявся все життя Візерис. І вартувало братові лишень піти з життя, як горнило війни було розпалене тими невирішеними питаннями, котрі король вважав давно врегульованими.
[indent] Спершись рукою на широкий бортик каміну, що зігрівав своїм вогнем кімнату, де ще зовсім недавно збиралась «чорна» рада прибічників його дружини, Деймон відчував як розпочинав сердитися. Гнів палав всередині Таргарієна таким ж яскравим вогнем, як і туга за братом, з котрим він так і не зміг повністю примиритися — він ніколи йому не міг пробачити тих помилок, які і привели їх з Рейнірою до того розташування сил, в якому він бачив дещо не найвигідніші позиції.
[indent] Бо ж чому брат так і не запропонував своїй спадкоємиці та улюбленій доньці можливість бути його Десницею, тим самим підтримавши давню традицію попередників?! Це б віддалило Отто та усіх Хайтауерів, та позбавило його впливу на корону, а найголовніше — це надало вагомий аргумент та сили його дружині в її правах, закривши роти всім тим, хто вважав, що жінка не може керувати країною. Спершу, коли вони лишень побрались і Візерис довідався про їхній шлюб, принц вважав, що королівський гнів не триватиме довго та за якийсь час все ж вручить важливий пост Рейнірі. Проте роки йшли, а очікуваного доводилось все чекати та навіть забувати, позаяк королівське здоров’я ставало все слабшим.
[indent] Стиснувши в своїй долоні чашу з вином, Деймон ледь втримався, щоб не жбурнути нею у вогонь, на який він продовжував дивитись, знаючи, що за якусь мить його злість мине, даючи можливість думкам знову чітко бачити всі фігури на столі. Він ж давно обдумував різні варіанти подій, і навіть цьому — не здивувався. Лишень шкодував, що Рейніра зараз носить під серцем дитину, і вагітність ця потребувала від жінки спокою та відпочинку, котрий вони з Джейкерисом, як із первістком дружини, повинні були забезпечити їй. Хлопця він підготував добре, і в нім не сумнівався. Однак все-таки залишалось безліч тих справ, які можливо було залагодити раніше, але на них йому так і не вистачило часу — то ж, що як цього часу йому забракнуло для чогось важливого?!
[indent] В таких роздумах перебував Деймон, не бажаючи ще вкладатись до свого ліжка, хоча знав, що дружина вже мабуть спочиває, поки слуги намагаються приготувати величезний та суворий замок драконів до завтрашньої коронації. Він провів великим пальцем по своїх перстенях, що виблискували від танців вогню у каміні, від котрого він врешті решт відійшов, помітивши постать тієї, котру вже давно вкладав в подумки в ліжко.
[indent] — Рейніро, тобі слід відпочивати, — звернувся він без жодного докору, радше з бажання висловити турботу до коханої жінки, що втратила батька, а разом з ним і спокій. Він підійшов до неї ближче, щоб запропонувати їй місце за столом, на краю котрого і полишив свою чашу з вином, яке йому не так вже й смакувало.