Страх заставляет стучать зубы. От бессилия щипет глаза, и появляется влага на них, но Майя отказывается верить, что она снова оказалась одна, а Док — не в кондиции!
«Не правильно. Ведь, он ещё дышит! Что это за дым вырвался оттуда? Я не брошу тебя живого! Понял?! Пока есть шанс. Уж лучше пусть острит и шутит, выводит из себя, но… будет рядом, а не так… ну что за наказание…!» — её руки дрожат, разъединяют артефакт с его недостающей частью, от греха подальше, и прячут зап-часть в мешочек на поясе. Не хватало еще, чтобы и она вышла из строя…
«Валялись бы оба у себя на пляжу и ожидали спасения или того, чтоб местная флора и фауна нас съела. Разве может быть лучше?!» — пыталась унять дрожь в руках от испуга девушка.
— Я не позволю тебе умереть, — почти стон вырывается из её груди. Это было уже совсем не смешно — потерять его снова, только найдя, на необитаемом острове!
Девушка склоняется над Доком, изучая его, пытаясь, слабо еще, даже зондировать через Силу.
«Жив. Цел. Но не орел — от сильного прямого воздействия артефакта он ощутил временное помутнение, от чего и стал нести тот бред про любовь… и впал в кому? Но его можно вытащить оттуда.» — Только вот джедайке нужно немного отдохнуть. Им обоим. Ей нужны силы манипулировать Силой для медитации над ним…
Она перетащила обратно на лежбище многострадального медика. Ей удалось связать части дерева и листьев между собой, соорудив подобие на постель. Но мысли про плот не покидали её — здесь должна быть цивилизация…но не известно как долго придется к ней плыть. Нужно будет поискать на острове другие запчасти для маячка, это лучший выход все-таки.
Немного еще обустроив их лежбище в импровизированный шалаш-хижину, девушка вытянулась напротив Дока, крепко обхватив его руками. Им нужно набраться сил, чтобы побороться еще…

W A N T E D

---

Ешлі Вільямс

- Alison Carroll або Dina Meyer -

О С Н О В Н І   П Р И К М Е Т И

Повне ім'я: Ешлі Вільямс, Сержант, згодом лейтенант; Назва всесвіту: Mass Effect.

Сімейний стан: Підлегла до подій на Веймайрі, після того - подруга, можливий романтичний інтерес; Статус: служила на SVV "Нормандія" до того, як зникла без вісті на Вермайрі; після реабілітації стала частиною розвідки третього флоту, але після нападу на Землю була переведена під командування адмірала Андерсона.

ХТО ТИ? Іден Прайм став для тебе персональним пеклом — ми прийшли занадто пізно, коли весь твій загін був знищений, а ти опинилася в оточенні гетів без надії на життя. Я втратив товариша в той день, але це померкло поряд із твоєю втратою, — ти пішла за мною, але не тому, що хотіла вижити, але тому, що хотіла бути похованою у пилу нерідної планети. А коли тобі не вдалося — я відштовхнув тебе від Маяка і побачив повідомлення протеан перед тим, як втратити свідомість на два дні, — ти уникала навіть мого погляду, бо відчувала вину. Але мені здалося, що тоді ти вирішила продовжувати жити. За рекомендацією капітана Андерсона я намагався частіше спілкуватися зі своєю командою, тож мені доводилося часто спускатися до того, місця, де ти любила проводити час. Чому саме в напівтемряві вантажного рівня біля шаф з екіпіруванням? Наче та темрява могла приховати рум'янець на твоєму обличчі, коли ти намагалася мені не посміхатися і ховала погляд. Поряд з найпередовішими технологіями, які ми мали на фрегаті, разом із представниками інших рас, які долучилися до нашої місії, у світі, де основною релігією стали зорі та космічний вакуум між ними, ти виявилася старомодною дивачкою, що молилася та читала вірші з минулого століття. Але ти подобалася мені такою — неочікуваною, незвичною, нетиповою. Я не помітив, як сам почав посміхатися. Рішення, яке мені довелося прийняти на Вермайрі, було одним з найважчих у житті. За кілька місяців поряд ти стала частиною команди, але я не міг не врятувати Кайдена, якому Сарен не залишив ні шансу. Надія на те, що у капітана Кірахе є запасний план, що врятує його загін, згасла, коли Джокер показав радіус вибуху на покинутій базі. І те квітуче почуття, що тільки почало зароджуватися всередині мене, перетворилося на чорну діру. Але я зарано зневірився. Ми ледь врятували Цитадель, коли Володар підкорив собі Сарена і мало не запустив процес знищення усієї Галактики. Кілька тижнів я провів на реабілітації, але в один з тих днів мені повідомили, що ти жива. Я не міг повірити, але водночас відчував, що завжди знав — тебе так просто не знищити, навіть якщо здається, ніби після того вибуху не залишиться навіть пил. Але саларіанська група особливого реагування (ГОР) планує більше десяти основних сценаріїв розвитку подій, один з яких врятував тебе та переніс на Сур'Кеш. Після перемоги ми бачилися не так часто, як би нам хотілося, — я відчував провину, що вибрав тоді не тебе, а ти страждала через те, що поставила цей вибір переді мною. Але ми пожалкували мільйон разів про те, що викроїли недостатньо часу один для одної, коли "Нормандію" знищили над Алкерою. Я чув, що ти перейшла у розвідку в інший флот, що базувався на іншому кінці Галактики, і я тільки можу собі уявити, що ти відчула, коли почула жахливі новини. Мабуть, те саме, що я відчув відлітаючи з Вермайру? Не знаю, чи вірила ти в чутки, що Цербер відновив мене та змусив працювати на себе. Не знаю, чи вірила ти у відомості, що до мене приєдналися наши колишні товариші по служби. Не знаю, чи вірила ти в мою порядність досі, коли ці чутки та відомості підтвердив Кайден після нашої зустрічі на Горизонті. Здогадуюсь, що тобі, як і Кайдену, це не сподобалося — але ти не писала листів з вибаченнями за свою експресію та не намагалася мене зрозуміти. Бо ти така. Бо саме через це ти мене так зачепила. Ми ніколи не обіцяли, що будемо разом. Ми не клялися у вірності, не будували планів на майбутнє, не бажали нічого, що виходило за рамки нашої місії. У мене були інші, коли життя знову розвело нас по різні кінці Всесвіту, і я не був би проти, якщо ти теж була з кимось крім мене. Хіба були ми колись разом — у класичному та нормальному сенсі? Може, найбільшою нашою помилкою почати тоді, коли наш світ у вогні? Я більше не бачу рум'янцю на твоєму обличчі, навіть коли торгаюся його згрубілими пальцями, але у карих очах впізнаю полум'яне пекло, що ми залишили на Землі, коли відлітали. В цій боротьбі ми тепер загинемо обоє, але на цей раз кожну хвилину до цього краще бачити неминучу гибель з тобою.

ХТО Я? Знаю, що Ешлі не користується популярністю на рольових, але я чітко бачу, як її та ці стосунки зробити глибокими та цікавими. В моєму описі у них не так багато часу, який вони проводили разом, та майже кожна поразка чи перемога Шепа відбувається без неї, але це здається більш реалістичним та робить почуття схожими на ілюзію та міраж. Шеп явно Ешлі ідеалізує, але можливо в тому числі й це тримає його на плаву та змушує прагнути досягнути того, що знаходиться так далеко. Не варто переживати, що Ешлі "помирає" на Вермайрі, а потім події розлучають їх знову — до самого початку Жнив. Бо саме з того відльоту з Землі вони знову опиняються на "Нормандії" разом. На Марсі поранення отримує Кайден, але це зовсім не означає, що Ешлі весь час просто стоїть за спиною Шепа. Я бачу її такою ж недовірливою після співпраці Шепарда з Цербером, і усі спроби вияснити стосунки можна огорнути в драматичний екшн на кшталт тих, що відбуваються на Цитаделі з Кайденом. Те, що залишається за кадром, — чиста дошка, на якій можна малювати будь-що, і сама Ешлі може бути вільно інтерпретованою, за виключенням лиш найбільш ключових подій та рис. У мене особисто є багато ідей, якими буду радий поділитися, але не нав'язувати. По стилю написання постів: зазвичай пишу від 4 до 8 тисяч символів, хоча останнім часом себе стримую і намагаюся писати поменьше. Виділяю пряму мову напівжирним, але тільки якщо співгравець не просить так не робити. Так само і з лапслоком — за замовчуванням не використовую, але за потреби підлаштуюся. Люблю обговорювати гру у меседжерах, бо це швидко і зручно, та й взагалі люблю поговорити, тож буду радий використовувати щось крім приватних повідомлень на форумі. Проте, якщо не маєш бажання переходити цю межу, я не буду наполягати.

Контакти:	Мова гри:
гостьова та приватні повідомлення, загодом соціальні мережі	укр/рос/англ

- приклад гри -

[indent]  На відповідь не треба було чекати надто довго — бадьорий голос Арії, незважаючи на те, що вона опинилася у пастці у власній квартирі, знаменував про відносно контрольований перебіг подій, хай навіть їх було у два з половиною рази менше. Шепард націлив у голову одному з туріанців, намагаючись змінити цю несправедливо пропорцію, та попередження Арії завадило йому.
[indent]  Були моменти, коли Шепард жалкував, що не мав біотичних здібностей. До дупи ті скарги, які він так часто чув від Кайдена про імплант L2, бо він і без нього мучився головними болями через багато чого. Зараз відкинути гранату, затримати її у стазисі, оточити бар'єром — що завгодно! — було б набагато кориснішим, ніж уся його влучність, яку він напрацьовував з Гаррусом, стріляючи по банках.
[indent]   — Дідько! — Вказівний палець торкнувся візора, викликаючи швидку команду, і в один момент відісланий імпульс розірвав гранату у повітрі. Шепард ледве встиг сховатися за металевим пластом колони та зажмуритися на випадок, якщо ці найманці використовували світлошум.
[indent]  Вибухова хвиля вдарилася у його укриття, але все одно знесла електричний щит майже повністю. На встановлення підуть секунди, але їх може бути достатньо для того, щоб один з цих кроганів скоротив відстань між ними вдвічі. А битися з кроганом кулаками — справжнє самогубство. Шепард зняв з поясу контактну міну — нажаль, єдину, бо не встиг поновити запаси після останнього бою, — та кинув вниз. для крогана не смертельно, але принаймні сповістить про його наближення.
[indent]  Поки щити перезавантажувалися він, відклавши снайперку, дістав штурмову гвинтівку та зарядив вогневими патронами. Міна мовчала, тож час був, і треба цим скористатися. Шкода, що гранати "Інферно" зараз ніде не відшукаєш — навіть Заїд Масані, коли вони бачилися в останнє, скаржився, що перейшов на шрапнелеві гранати, — вони б стали у нагоді. Шепард випрямився та виглянув за колону — як він і боявся, після використаного перевантаження його схованка була скомпроментована, і сюди вже поспішав кроган-воєвода.
[indent]   — Пішов у сраку, — шикнув він собі під ніс та випустив чергу. Кроган зупинився і почав струшувати з себе полум'я, щоб відновити регенерацію, — наче це допоможе, — але Шепард перезарядив гвинтівку та випустив ще одну. Опіки розповзалися по кроганській морді, випалюючи грубу шкіру, і в якийсь момент той не витримав та впав.
[indent]  Вогонь доробив своє діло за кілька секунд, і шлях до Арії значно полегшився. Другий кроган, туріанець та найманець з людей довірили свої спини іншому туріанцю, ніби той міг встояти без свого суворого союзника, тліючого на підлозі. Шепард криво посміхнувся тому та саботував його гвинтівку раніше, ніж той встиг націлити його. Туріанець забарився. Він склав гвинтівку та потягнувся за дробовиком на спині, не зупиняючи рух до драбини, і це стало його фатальною помилкою — контактна міна спрацювала та розірвала бідолаху по пояс.
[indent]  Інший кроган першим відчув, що тепер їх ніхто не прикриває. Нажаль, два інших пішли вперед та зникли з поля зору — повертатися до снайперки тепер було марною справою, тож довелося її скласти та переключитися на штурмову гвинтівку. Кількість патронів була недостатньою, щоб вбити цього так само, як і першого, тож час було мислити творчо. Пальці забігали по інтерфейсу інструметрону, а вільною рукою Шепард дістав невелику металеву мушлю та кинув її за спину крогана. Менш ніж за п'ять секунд мушля отримала відісланий алгоритм команд та відкрилася, трансформуючись у невеличку турель. Кроган зупинився, очевидно, не знаючи, на що йому відреагувати першим, — Шепард поставив на свій щит тактичне маскування та спустився в коридор.
[indent]  Шанс стяти крогану голову був, якщо зайти йому за спину, але перед тим треба виплавити місце для леза інструментрону. Тактичне маскування давало не так багато часу, але його має вистачити на швидкий залп останньої черги вогневих патронів. Шепард націлив гвинтівку ворогові в спину та вистрілив кілька разів, перш ніж відкотитися убік, коли кроган незграбно повернувся, а тоді випустив решту патронів і сховався за дерев'яною перегородкою. На відміну від металу, вона його не врятує, але йому цього і не треба. Достатньо лише секунди, щоб передати ще одну команду переносній турелі, — та випустила електричний імпульс, вдаривши крогана током, а тоді Шепард вискочив зі свого укриття та різанув лезом того по шиї якомога глибше. Його голова різко сіпнулася вперед, оголюючи товсту горлянку в розрізі, важке тіло захиталося та почало завалюватися набік. Шепард відійшов на крок назад та вдарив його ногою.
[indent]   — Арія! — гукнув він убік, куди просунулися два останніх бійці. Складно було уявити, що ті могли бути ще живими, враховуючи біотичні здібності азарі, але нехтувати обережністю теж не варто.

[indent] - Ні-ні—ні!       
[indent] Крик крізь сон розриває глибоку тишу світанку. Жадібний ковток повітря та широко розплющені очі, серце збивається з ритму, намагаючись вирватись з грудей, а пальці до блідості зживають багряне покривало. «Я дома. Це все лише сон…», - слабке заспокоєння, бо тіні від свічки малюють химерні картини на стінах, а сон… він був таким справжнім. Погрози Еймонда – я спалю вас всіх у вогні, - сльози Рейни, жар від полум’яного подиху Вхагар… Бейла тремтить і каплі холодного поту стікають по скронях.
[indent] «Всього лише сон», - повторяє вона собі та пальці відпускають край покривала, а тіні на стінах більше не лякають. Тиша ранку та перші промені сонця, що пробиваються скрізь зачинені ставні заспокоюють, стишують серцебиття. Ще один глибокий вдих і, сконцентрувавши погляд на вогнику свічки, варто дорахувати до п’яти, як страх, що ще мить назад міцно тримав у своїх лещатах, зникає. В сні Еймонд був безжальний до неї та Рейни, полум’я Вхагар поглинуло Драконячий Камінь разом з усі його мешканцями, Бейла намагалась відшукати батька, але все марно. В сні вона залишилась одна, полум’я було так близько, а Еймонд… Її благання звеселяли його серце.
[indent] - Не дочекається, - шепіт порушую сону тишу опочивальні. Тихо, але впевнено Бейла Таргарієн дає собі обіцянку більше ніколи – ні у сні, ні наяву – не просити про помилування. Вона кров від крові дракона, її батько – принц Деймон Таргарієн, в їх жилах тиче кров Стародавньої Валірії і якщо Еймонд дійсно настільки дурний, що оберне гнів Вхагар проти сім’ї, то краще згинути в полум’ї битви чим лити сльози, надіятись на помилування. «Дракони не просять. Дракони беруть своє полум’ям і кров’ю».
[indent] У ранковій тиші чутний стук важких лицарських чобіт та лемент служниць. Бейла знає, скоро у двері її спальні постукає септа і якби не хотілось, але прийдеться відчинити, бути слухняною та ввічливою, явитись на сніданок вчасно і посміхатись, навіть якщо насправді хочеться плюнути між очі. «Він вкрав дракона моєї матері та всім на це байдуже». Ще вчора сльози лилися рікою, а гнів осліплював. Ніч вона провила оплакуючи матір та картаючи себе за слабкість. Сьогодні Бейла пообіцяла собі, що сліз не буде. Залишився тільки гнів.
[indent] Кам’яниста підлога приємно холодить стопи. Бейла знає, якщо висковзнути з кімнати зараз, то до сніданку її точно не знайдуть – замок Веларіонів їй все ще чужий, та вона вміє ховатись на конюшні чи на кухні серед мішків муки та зерна. Вона знає, своєю відсутністю за столом засмутить бабусю та дасть оточенню королеви причину пліткувати про своє дурне виховання – інше діло принцеса Гелейна слухняна як вівця, - але їй плювати. Чому вона повинна втішати та бути ввічливою з людьми про існування яких до цього лише знала зі слів батька та… матері? Знову глибокий вдих-видих та дорахувати до семи, втупивши погляд у підлогу, відчути біль в грудях і нагадати собі, що дракони не плачуть. Мама пішла – згоріла в полум’ї, - але вона точно не хотіла, щоби по ній лили вічно сльози. Лейна Веларіон любила життя, любила всміхатись та жартувати, літати на Вхагар та танцювати під дивні мелодії Пентосу. Бейла знає: найкраща шана пам’яті матері – це не дати болю поглинути себе. «Вона не хотіла б бачити мої сльози».
[indent] Бейла вислизую з кімнати, м’яко прикриваючи за собою двері. В костюмі для кінних прогулянок вона легко могла зійти за хлопчика-пажа, якби не сріблясте волосся. Східцями збігає вниз, де у внутрішньому дворі вже тренеруються лицарі. Серед Королівських гвардійців та лицарів Веларіонів, вона воліє віднайти батька, та все даремно. Поглядами принцеса зустрічається з сером Кристоном і всередині все холодніє. Вона пам’ятає слова королеви Алісенти. Гнів з яким вона вимагала сера Коля принести їй око Люцериса. «А якби він погодився?», - Бейла знає, батько не дозволив би лицарю навіть наблизитись до Люка, та все ж, страх огортає сердце. «Якби ми тільки залишись у своїх спальнях…». Бейла знає, дурно звинувачувати себе у всьому, що сталося – винен тільки Еймонд, - але якби вона та Рейна все-таки постаралися знайти батька, а не будити кузенів…
[indent] Сер Коль втрачає до неї інтерес. Швидко наносячи удари мечем, він повністю віддає себе бою. Бейлу танок сталі заворожує. Одного разу вона сказала мамі, що також хоче навчитись володіти мечем – як королева Вісенія, - мама засміялась та назвала її малою розбійницею. Бейла образилась та до кінця дня дулась на матір. Зараз би вона обняла матір та сказати, що вона її маленька розбійниця.
[indent] Сер Кристон вибиває меч з рук противника і принцеса втрачає інтерес. Вона вже давно не слідкує за боєм і оплески зівак, що зібралися на критому переході її спочатку приголомшують. Лицар допомагає своєму побратиму піднятися на ноги та коли розвертається до публіки, Бейли уже немає. Таргарієн втікає від чужих поглядів в місце, де точно зможе побути одна, куди спускаються найсміливіші – у лігво драконів. Після вчорашнього інциденту король наказав збільшити варту, але Джоффрі показав Бейлі інші шляхи до драконів – під замком, в павутині з переходів. Її там будуть шукати, але не зразу. Сніданок в компанії королеви та її дітей вона точно пропустить.
[indent] Темрява та сирість лігва драконів її не лякає. Бейла обережно ступає вперед, прислуховуючись до найменшого шурхоту. Її дракониця – Місячна Танцівниця – десь заховалась серед цих каменів та печер і Бейла знає, що знайде її.
[indent] - Де ти? – Шепоче, бо зовсім не хоче потривожити сон інших драконів. – Де заховалась? – Караксес та Мелеїс їй не нашкодять. Але на Дріфтмарку зараз є й інші дракони: дракониця принцеси Гелейни та красивий дракон принца Ейгона, Сіракс і… Вхагар. Чи може Вхагар їй нашкодити, якщо поруч немає Еймонда? «Я накажу своєму дракону спалити вас», - відлуння слів кузена все ще бринить в голові та більше нестрашно. Бейла впевнено робить ще один крок вперед.

W A N T E D

---

Ґарус Вакаріан

- original -

О С Н О В Н І   П Р И К М Е Т И

Повне ім'я: Ґарус Вакаріан, Архангел, колишній працівник СБЦ, а згодом "фрілансер" на Омезі Назва всесвіту: Mass Effect

Сімейний стан: Друг та побратим, супротивник у стрільбищах по пляшках на Цитаделі з "Вдови" та особистий спеціаліст з калібрування Статус: Канон, за півроку до повномасштабного вторгнення зайняв посаду Радника Примарха з питань Женців.

ХТО ТИ? Коли ми вперше зустрілися на Цитаделі, ти здався мені дуже різким, але спільне бажання притягнути Сарена до відповідальності змусило нас працювати разом. Ти якісно вирізняєшся серед інших туріанців — пристрастю до справедливості та помсти, щирістю своїх найтемніших намірів, готовністю піти проти правил для найкращого результату. Трохи нагадуєш Сарена, але з моральним компасом, якому багато хто міг би тільки позаздрити. Чи існують в нашому Всесвіті ще такі відчайдушні максималісти як ти? Хтось сказав би, що прагнення стати особистою кармою для усіх покидьків, яких ти зустрічав, наївністю, але ти вважаєш це своєю особистою місією. Якби все було інакше, ти став би ідеальним Спектром. Те, що ти приймаєш правильні рішення без чужого нагляду, ти довів, коли відстрілював покидьків на Омезі. Можливо, інколи тебе заносить, і в цей момент тобі потрібний друг, щоб трохи втамувати вогонь всередині. Але твоя лють завжди виправдана твоєю людяністю. Мабуть, неможливо ненавидіти ворогів без втрат тих, з ким ти вибудував потужний зв'язок. Ти в цьому еталонний приклад. Були питання, в яких ми так і не дійшли згоди, але ти ніколи не смів нав'язувати своєї позиції, навіть якщо вважав її єдино правильною. Рішення, які приймав ти — тільки твої, рішення, які приймаю я — тільки мої, але я радий, що іноді ми все ж можемо вплинути один на одного. А навіть якщо ні, я впевнений в тобі більше, ніж на сто відсотків: ти завжди прикриватимеш мою спину, навіть ціною власного життя, і я готовий піти на те ж саме, знаючи, що ти продовжиш мою справу, якщо я загину. "Немає Шепарда без Вакаріана" — мені дійсно складно уявити свою боротьбу без тебе поряд.

ХТО Я? Крім подій, які ми можемо відіграти і яких повно, я бачу дуже багато глибини у стосунках, які між ними склалися. Ґарус та Шеп пройшли разом набагато більше, ніж з кимось іншим, що сформувало дуже сильний зв'язок. Вони обидва більше схильні до того, аби вирішувати проблеми самотужки, тому що довго перебували — фактично або ментально — поза своїми спільнотами, тому їм обом непросто зближуватися з кимось іншим та працювати у команді. Але їх тандем дуже природній та взаємодоповнюючий. Я відчуваю це у кожному їх слові та русі, навіть несвідомому, — вони звикли один до одного і набагато результативніші в бою, коли разом. Здається, що вони у діалогах чують ті думки, що не були висловлені, і один може закінчити почате речення іншим. Стосовно сюжету: чітким таймлайном я нікого не обмежую, але каст зараз орієнтовно десь на початку подій МЕ3. У нас є намір переграти деякі події та додати реалізму. Ґарус, як один з головних героїв та представників туріанської раси, дуже для цього потрібний. Надаю перевагу середнім постам, щоб не сильно затягувати гру, але не маю на меті обмежувати співгравців, якщо вони прагнуть писати коротші або довші пости. По стилю та оформленню зазвичай підлаштовуюсь, тому якщо ви звикли писати від першої особи або лапслоком, я не проти спробувати, — головне, щоб нам було цікаво. Особливих вимог не маю, крім, можливо, любові до всесвіту МЕ та цього персонажа.

Контакти:	Мова гри:
гостьова та приватні повідомлення	укр/рос/англ

- приклад гри -

[indent] Шепард був упевнений, що тоді, після другої спроби Сарен точно був мертвий. Напевно, можна було б вважати, що і після першої, а потім Володар просто взяв контроль над його тілом, перетворивши на першу "туріанську" химеру - таких тепер на Менає цілі зграї. Якби Шепард сам не помирав, то ні за що б не повірив власним очам, але проект "Лазар" навчив його параноїдальній думці - технічно, кожен мрець може повернутися до життя, були б гроші та розумники, яким це вигідно. Кому було вигідно відновлювати найбільшого покидька Галактики, що передував повномасштабному вторгненню Женців?
[indent]  - Намагатися мене не вбити - теж не в твоєму стилі. Усе змінюється, - безглуздо його зараз вбивати, Сарен це розумів, тому Шепард міг собі дозволити цю відчайдушну сміливість. - Невже тепер ти став цікавитися мною? Щось новеньке.
[indent] Він розумів, що Сарен правий. Будь-яка допомога зараз буде доречною, хоча треба було б зважити на те, що Спектри з репутацією зрадників не будуть користуватися довірою більшості. Можливо, для цього Саренові і потрібний хтось здатний подобатися  - навіть, якщо він буде вважати жителів Галактики недалекими через віру в те, що робить Шепарда, без них йому не вдасться зробити щось більш корисно, ніж просто битися на цьому супутнику. Вони, скоріше за все, його скоро втратять - Сарен мав би це розуміти. Його гординя просто не може дозволити йому загинути тут, знаючи, що насправді він міг би зробити.
[indent]  - Смерть зробила тебе мудрішим, - і це було абсолютною правдою, Шепард мусив це визнати. - Твоя репутація викличе багато сумнівів серед членів моєї команди. Як вони знатимуть, що ти не зрадиш нікого з них на полі бою? Ти вже бився на боці гетів та хасків. - Хоча більше Шепард думав про те, що Саренові нічого не коштуватиме в якийсь момент просто випустити пулю у голову йому, Ґарусові або Ліарі через власне бажання помститися. І якщо сам Шепард ще мав якусь важливість в очах суспільства як герой, то його товариші мали менший кредит довіри. Без Шепарда навряд можна продовжувати спротив, без них - дуже просто.
[indent] Але він не дізнається правди про наміри Сарена ніколи. Честь - поняття не таке вже й категоричне, і в розумінні кожного може варіюватися. Чи були до цього дня в його команді люди, честь яких викликала сумніви? Безперечно так, але ті залишалися відданими Шепардові до кінця - хай він зміг завоювати їхню лояльну не одразу. Чи можливо це у випадку із Сареном? Запитань було багацько, але жодної відповіді. Єдиний варіант - перевірити на практиці і, можливо, заплатити за істину життям близької для нього людини.
[indent]  - Мої пси, - Шепард повторив це слово зі схожою інтонацією, виділивши з-поміж інших, - мені вірні, і вони не будуть робити те, що мені не сподобається. Я виділю тобі усамітнене місце на Нормандії, щоб ти якомога менше зіштовхувався з тими, зустріч з ким може спровокувати конфлікт, - тобто, з усіма, - додав він подумки, - і в будь-яких спірних ситуаціях у тебе є змога звернутися до мене, щоб її вирішити по справедливості.
[indent] Шепард поглянув на Ґаруса, відзначаючи по одному тільки його погляду, що йому ця ідея не подобалася, але він не наважувався заперечити, розуміючи, що, мабуть, у цьому непростому рішенні є користь. Вони ще будуть говорити про це, коли зійдуть на борт знову - Ґарус попередить, що таким як Сарен, довіряти не можна, і попросить бути обережним, а на всіх бойових вилазках слідкуватиме не тільки за ворогами, але й за новим "союзником". Меншого годі від нього чекати.
[indent]  - Я обіцяю, що запрошуватиму тебе на всі бойові завдання, які так чи інакше пов'язані із твоїм народом. Під наглядом ти матимеш доступ до будя-якої зброї, яка є на Нормандії, і зможеш використовувати її в бою. У тебе буде повне право переміщуватися Нормандією там, куди має доступ кожний член моєї команди, а також право на отримання медичної допомоги та харчування для правобілкової системи травлення туріанців. Офіційно ти - запрошений найманець, що не підпорядковується Альянсу, але має слухатися наказів роботодавця, тобто, мене. Це тебе влаштує?

колись буде с:

Итак, мы дома. Родной и ненавистный одновременно Дромунд Каас, мир где вечно играют грозы и поразительно высокая влажность. Это был бы райский сад для ситха вроде Навьи но было одно НО и это её отец. Всю свою жизнь девушка ненавидела его, всю свою жизнь она мечтала ему отплатить и стать сильнее, выжить не смотря ни на что, не ради того, чтоб прославить их семью, а ради того, чтобы врезать ему по морде. Чтобы он понял, что за монстра сотворил, какую ошибку он себе позволил, ослепнув от жажды славы. Она питала эти мысли и порывы тем не менее серьезно про них ни разу не задумываясь и не пытаясь превратить в реализацию какого-то плана. В конце концов она совсем недавно ушла с Коррибана, и фактически еще продолжала свое обучение, но как аколит Бараса а не как студент Академии. Но разница в том, что в ней возросла сила и она может уже постоять за себя.
«Могу ли я?» — задумалась она, ожидая транспорт в кантину в центре и рассматривая новостную ленту. Город был полон наемников, убийц, имперцев и ситхов, мелких аколитов как она тоже. Она могла бы заручиться поддержкой кого бы то ни было из них, или же взять  с собой Ветт.
«Нет, её не место там… Я себя знаю, я сделаю бойню в доме. Не хочу её пугать» — моргнула девушка напрочь забыв про задание Бараса. Все равно угодья Грахама и поместье Сейнара было в одной стороне. Да они же соседи! Вместе чайовничают по четвергам! А сегодня у нас вторник...он должен быть дома, отец-то.
В конце концов, что мешает сделать ей вежливый визит ученика, вернувшегося с долгого путешествия домой? Поделится впечатлениями, погрозить кулаком?
«Нет, я не чай пить хочу там. Я хочу…уничтожить его. Весь дом. Сровнять его с землей и перестроить заново. Убить всех охранников что в детстве меня мучили по приказу отца, выколоть им глаза и отца… я хочу его убить. И увидеть страх в его глазах. Я обязана. За нас двоих, Элен»
Долги следует возвращать. И не оттягивать. Возможно, отец уже знает что она здесь,  а может и нет, откуда? Она еще не успела сделать себе имя, и использует она упорно только ИМЯ без фамилии. Она сотрет фамилию отца из истории, посыпав пеплом его мечту о славе рода. И никто её не остановит.
«Но у него есть охрана. Помню раньше был личный телохранитель мордоворот, возможно, он еще жив, или он взял еще одного. И гарнизон поместья, солидный! Два десятка душ и сам отец, не пальцем деланный. Но он стар… я молода. И я … я буду не одна» — определилась она. И вообще — пусть ее все боятся. Чего ей страшиться?!
Она поправила рукоятку меча на поясе, ощутив уверенность в себе. Вот так. Правильно. Пусть боятся. Особенно отец, пусть плачет, пусть умоляет, пусть дрожит. Она покажет ему, каково это, быть монстром.

Ніч була прекрасна. Темні хмари заховали собою усі небесні світила, граючи на руку принцу — темінь була така, хоч око виколюй, а ти сам все рівно нічого не зобачиш, окрім білосніжного волосся, яким виділявся фактично кожен із роду Таргарієн. Проте Деймон подбав про те, щоб прослизнути до замку не поміченим. Натягнувши капюшон свого темного шерстяного плаща аж до самого носа, трохи сутулячись, він ступав лабіринтами добре знайомих йому вулиць, впевнено та швидко пробираючись до цілі.
Про його повернення до Королівської Гавані будуть пліткувати усі вже по світанку, як тільки його вірного друга Караксеса зобачать в драконовому лігві. Проте до цього він був байдужий. Тим паче, що кота в мішку не заховаєш! А його важко буде не помітити, ще й з такими новинами, які він так поспішав під покровом цієї темної ночі донести до вух Візеріса. Зараз було надважливо прослизнути повз сторожу непомітно, та поговорити з братом до того, як шепіт пліток залунає коридорами та галереями замку, де ховається зрадник.
Іноді Деймон думав про те, що мир, який установив в Семи Королівствах його дід-король, не інакше як ілюзія, під час котрої лиш недалекоглядні люди зі спокійним серцем йшли у ліжко спочивать. Інакше що ж трапилось з їхнім батьком?! Не від стріли ворога, а від отрути помер їх з Візерісом тато. І хай би що казали їм мейстри Цитаделі, що б не казали септони — ніщо не могло переконати Деймона у тому, що батько помер через підле вбивство.
Але де було потрібно шукати зрадника?! Це залишалось загадкою для нього.
Він не був готовий тикнути пальцем на свою двоюрідну сестру Рейніс, яку тепер обговорюють як можливу спадкоємицю короля. Вона наче справді сумувала та оплакувала свого дядька Бейлона. Проте як щодо її чоловіка, справжнього змія, Веларіона? У ньому Деймон був не певний. Зрештою, як і в тому чоловікові, котрого король призначив своєю правицею. Той хитрий лис Отто був зовсім не простим чоловіком, що готовий був своїми кістьми лягти заради королівства та його добра. Першочергово то був лицемір, від якого слід було чекати підлості Таргарієнам. Але Деймона не проведеш так легко! Принц Деймон не піддасться на підступи, гарними словами не заткнеш йому вуха від правди, не заспокоїш його палаюче до помсти серце.
Для того, хто знав усі входи та виходи, зайти до королівського замку непомітно було зовсім не складно: десь потрібно причаїтись, десь засунути кинджала в плоть, а десь і золота дати. В цей раз кровавий слід був йому ні до чого. Не тоді, коли будь яка необачність з його боку могла коштувати Візерісу корони, а для початку звання спадкоємця. Труднощі для Деймона розпочались, коли йому прийшлось обійти сторожу, що пильнувала старшого сина Бейлона про всяк випадок — а саме про той випадок, якби хтось хотів йому нашкодити. Одна із служниць згодилась на допомогу принцу. Відволікши молодого лицаря у білому плащі, дівчина заслужила той мішечок золотих монет, які їй запропонував Деймон. Так що, зайшов він до покоїв брата все ж непомітно. І ледь переступив поріг кімнати, зачинивши за собою ті важкі дубові двері, помітив — брат не спить.
— Візерісе, то я вернувся, — сказав він перш ніж вийти на світло сотні свічок, що освітлювали покої принца, зайнятого читанням якихось мабуть важливих листів із висловленнями підтримки, суму та жалю, а чи обіцянками чи проханнями в обмін на підтримку.
Деймон не поспішав озвучувати свої новини. Перш за все він бажав довідатись, що коїться тут, з братом. Але для початку слід було обійняти брата, висловити йому свою беззаперечну підтримку, щоб він бува не забув, заради чого він залишав Королівську Гавань.

Сансі майже не хотілося говорити — не від того, що вона не була щаслива бачити зведеного брата, але тому, що врешті знайшла більш-менш безпечне місце. Тепер хотілося зупинитися і видихнути, бо вона відчувала, якою втомленою була увесь цей шлях сюди. Не тільки з Останнього Осередку, — вона втомилася від самої Королівської Гавані, де ніде не відчувала себе у безпеці, постійно плакала і терпіла знущання вбивць свого батька. Навіть в Орлиному Гнізді під покровительством Мізинця, разом з яким ніколи не можна втрачати пильність, Санса відчувала цю гнітючу втому, і тільки зараз зрозуміла, що справа була у довірі.
На всьому булому світі лишилася одна-єдина людина, якій Санса готова довіряти. Він сидить прямо перед нею, такий самий втомлений, як і вона сама, оточений негараздами, ворогами і холодом, змушений проживати ці обставини, щоб... Санса давно не задавала собі цього запитання. Вона не знала, заради чого вони пройшли увесь цей шлях, але тепер, коли вони разом, їм потрібна мета.
  — Спершу ти маєш дещо знати, — Санса опустила очі, вагаючись, як саме розпочати цю розмову. Звісно, що Джон і сам міг здогадатися, що вона скаже — він бачив чорного лютововка і знав, що це міг бути тільки Кудлань. — Рикон загинув.
Її голос був тихим, але впевненим. Санса здивувалася, що ці слова прозвучали так чітко — без пауз, без надлому, без емоцій. Даються взнаки дні у Королівській Гавані, коли по-іншому вона говорити просто не могла. Важка рукавиця обладунку Меріна Транта змусила її давити емоційні вислови у собі, обмежуючись ввічливими репліками, які б не розізлили Джофрі знову.
  — Мені так шкода... — вона простягнула руку до Джонової і накрила тильний бік долоні, ледь стиснувши. Навряд чи це допоможе — ніщо не допомагає, коли чуєш такі новини, ні слова, ні жести, — Санса знає це як ніхто інший. У Королівській Гавані її єдиним союзником була тиша богогаю.
Вона дала обом хвилину, не порушуючи мовчання. Врешті, Санса і сама досі не оговталася, хоч і думала, що після смерті майже усіх рідних, здатна винести усе на світі. Але що більше близьких втрачаєш, то більшу порожнечу відчуваєш усередині себе. Сансу з'їдала скорбота ще з того дня, коли батькові віттяли голову. Санса з'їдала сама себе за те, що виявилася до цього причетною.
  — Я бачила його перед тим в Останньому Осередку, в Амберів, — нарешті сказала вона, — я була в Орлиному Гнізді, коли прилетів ворон звідти. Лист був підписаний іменем Рикона, тож я вирушила до нього. Та це була пастка Болтонів.
"Дурна... дурна, маленька дівчина, з дурними мріями, що ніколи не вчиться", — сказала вона сама собі знову — тим самим тремтячим голосом в дитячій істериці, яку змушена була колись бачити Марджері Тайрел.
Санса так звикла себе звинувачувати.

Корліс Веларіон здобув собі славу як мореплавець, проте мало хто зауважив, що остання, дев'ята, з його морських подорожей кардинально відрізняється від попередніх. Він вже не прагнув дістатися до земель, яких немає на мапі. Він з викликом дивився у майбутнє і думав, що дід його вже старий, що він, Корліс, успадкує титул Володаря Припливів, одружиться, зробить кар'єру при королівському дворі — і це все на власних умовах. Тому, раніше розвіданими шляхами,  він направив свій корабель  до Карфу, купив там двадцять суден, наповнив їх шафраном, перцем, мускатним горіхом, найкращіми шовками, оксамитами, сап'яном, і трохи з дурного розуму слонами. Оті всі слони повиздихали в дорозі,  шторми поглинули третину кораблів з усім вантажем — але те, що вдалось довести, стало основою багатства і впливу Дому Веларіон.
До чого тут це? До того, що морська торговля — річ дуже непевна, і щоб не зазнати повного краху треба розподіляти ризики. В боротьбі за Залізний Трон теж варто мати запасний варіант, особливо враховуючи, що шлюб Лейнора не приніс Корлісу ні місця в малій раді, ні інших зисків, на які він розраховував. Тож в його нинішньому рішенні був прагматизм, не лише задоволення від того, що один з гордовитих Тарґарієнів визнав провину щодо його дочки та визвався виправити несправедливість.
Лорд Веларіон опанував себе швидко, припинивши задоволено мружитись, і поважно, як вимагала ситуація, мовив:
— Деймоне, я багато років називав тебе другом, братом по зброї. І я б з радістю назвав тебе зятєм, якби не оті давні зобов'язання, які я змушений виконувати. Я не маю права щось тобі обіцяти, обговорювати посаг, інші умови — аж поки не вдасться переконати нареченого Лейни відступитися.
Він усвідомлював, що так він затверджує юнакові смертний вирок. Але що таке життя одного чужинця перед надією побачити купку онуків — відважних, в сяючих латах, лицарів-драконовершників?..
— Тільки пам'ятай, заради богів, що він мій гість, — застеріг Корліс, про всяк випадок, і провадив далі: — Сподіваюсь, вимушене очікування скрасить можливість поспілкуватися з Лейною, трохи познайомитися… перш ніж ви влізете в халепу, яку люди звуть "шлюбом", — він весело розсміявся, і підняв ладонь, не даючи Деймону посперечатися: — Повір. Я з її матір'ю вже років… багацько, десь чверть століття, і знаю, про що кажу. Будьмо? — він підняв кубок.
Політика політикою, а зважаючи на те, в який спосіб Деймон раптом овдовів, як так само раптово заявився з пропозицією, батьківське серце не до кінця було спокійним.

Еммі потрібні було просто пару хвилин для того, аби перевести подих і трохи заспокоїтися. Зазвичай, вона була здатна тримати себе в руках, незважаючи на будь-який хаос, що коївся довкола, та в цей раз і для неї стало всього забагато.
Зараз, буквально кілька секунд на самоті, і їй вдасться опанувати себе. Треба лише викинути з голови усі не потрібні наразі переживання. Є тільки Генрі, все інше другорядне. Треба просто сфокусуватися.

   Свон йшла по стежці, не сильно заглиблюючись у джунглі, стараючись контролювати відстань, на яку віддаляється від табору, щоб не загубитися. Хоча вона вже могла орієнтуватися у цій непривітній місцевості (Зачарований ліс все одно сподобався їй значно більше), та все ж ці бісові джунглі були вельми підступним місцем.

   Господи, як же вона хотіла вже покинути ці землі, і більше ніколи не згадувати про Небувалію. У дитячий книжці про Пітера Пена все було зовсім інакше. Звідки у автора взагалі взявся цей позитивний погляд на це жахливе місце. Він, певно, просто не мав нагоди побувати тут і зустрітися з цим нахабним засранцем. Хоча Емма мала б вже звикнути, що всі казки, до яких вона звикла, не мають нічого спільного з реальністю.

   Пітер Пен, загублений хлопчик, який виявився поріддям сатани, і, ймовірно, найнебезпечнішим з усіх, кого вона зустрічала. Навіть Румпельштільцхен тепер здавався не таким небезпечним, хоча при згадуванні його імені у неї всередині все ще відчувається легке відлуння остраху.  І Генрі все ще в нього, в цього диявола у підлітковій личині. А мати Генрі просто ходить туди-сюди і намагається розібратися з тим, що відчуває зараз до його батька. Мабуть, Реджина таки була права, коли казала, що вона не здатна бути нормальною матір'ю. Дідько, — Емма просичала крізь зуби, нарешті зупинившись.

   Вона злилась на себе. Так сильно злилась на себе, що увіп’ялась нігтями у власну долоню, караючи себе за слабкість. Якого біса вона взагалі так розклеїлась зараз? вона ж Рятівниця, і тепер у її команді додалась людина, яка так само готова була зробити все для порятунку Генрі. І, завдяки Нілу, вони тепер зможуть втекти. Це ж пряма заявка на успіх. А думати про все інше можна буде вже у кінці подорожі. А можна і взагалі не думати. Якщо не вийде забрати звідси Девіда, то Мері Маргарет, напевно ж, залишиться з ним. А це означає, що ніхто не стане лізти в її стосунки.

   Емма жахнулась своїх думок. Це було збіса неправильно відчути полегшення від того, що вона по факту знову буде сиротою, втративши своїх батьків. Але саме це вона і відчула.

   Це все через Пена. Це він відродив в ній ці почуття, про які вона майже забула. Це він змусив проказати це вголос, відроджуючи ту невпевненість, той біль тисячей ночей, в які вона задавалась питанням, чому її покинули? Чому її батьки відмовились від своєї доньки.

   Емма не зчулась, коли в її руці з’явився меч, яким вона з приглушеним криком вдарила по ліані. Білявка почала хаотично гатити по рослині, зганяючи на ній свою злість. Вона буквально фізично відчувала полум’я, що охоплює кожну клітину її тіла, розуміла, що якщо не скине це все прямо зараз, то вибухне.
Емма відчула, що більше не сама, і лиш тоді змогла зупинитися. Вмить виструнчилась і напряглась. Білявка відчула язиком солону вологу, від своїх злих сліз, і поспішно витерла їх тильною стороною руки. Свон не знала достоту, хто саме став свідком її люті, та дуже сподівалась, що це не Пен, і не хтось з батьків.

   Свон різко обернулась, готова використати вже свій меч, але з полегшенням зітхнула побачивши Гака.
    — Тебе послали впевнитися, що я знайду шлях назад? — вона іронічно посміхнулась. — Якщо що, то я знаю, в якому боці табір, і обіцяю, що не загублюсь.
   Якби воно не було, а з усіх, хто міг піти за нею, Капітан був найбезпечнішим варіантом. Можливо, вона і відчувала себе трохи незручно, але, на відміну від інших, в неї не було причин сердитися на нього (якщо не зважати на їх попередній досвід взаємодії). Ба більше, навіть ситуація з поцілунком, не була його провиною. Вона сама відповіла на цей виклик, сама цього захотіла. Заперечувати це було марною тратою часу.

    — Сподіваюсь, те, що тільки що сталось, залишиться між нами. Не варто нікому переживати ще й за мене, добре? — вона повернула меч за спину. — Це більше не повториться, поки ми не врятуємо Генрі, — Емма вірила, у те, що говорить. Вона більше не допустить такого моменту слабкості. Заради свого сина, вона має зібратися. Ій це майже вдалося.Злість все ще кипіла у ній, але вона відчувала контроль над собою. Не останню роль у цьому грала присутність Гака. Їй не хотілось відчувати себе слабкою перед ним. Точно не зараз.
    — Мені потрібно ще декілька хвилин, перед тим як повернутися до інших. Остаточно привести себе до ладу.

В невеликій кімнаті, обставленій старими давно понищеними часом та не надто обережним ставленням попередніх власників меблів, знаходився чоловік у чорному. Зібравши довге темне волосся в хвіст на затилку, він сидів в кріслі з невисокою спинкою, дивлячись кудись перед собою, але водночас і нікуди. Думками Джон Сноу перебував далеко за межами цієї кімнати, що стала місцем його перебування в Чорному Замку — тим місцем, де поклали його тіло, яке хтось вирішив повернути до життя. Ця кімната була тим останнім пристанищем, в котрому він міг і надалі спати, оповитий холодними обіймами смерті, але для чогось йому невідомі сили повернули дихання і серце знову, здавалось, шалено билось в грудях, наче налякана птаха, що боялась ще раз потрапити в холодні обійми смерті.
Він, здавалось, зовсім забув, як це — рухатись знову. Оповитий холодом, адже в кімнаті не було жодного джерела тепла, окрім теплого подиху Сноу — багаття, яке розпалили ще ввечері давно вже згасло, а нового Джон так і не просив нікого розводити. І сам не поспішав використовувати дорогоцінні на Півночі запаси дерева, яка ще знадобиться протягом довгого та суворого періоду Зими, що може тривати десятиліттями, якщо не цілу вічність з обачності на те, що насувається все ближче до стіни. Але поворухнувшись вперше за довгий період часу кінчиками пальців, чоловік видихнув — довго і важко, перш ніж доторкнутись рукою до місця, де його серце прошив холодний ніж зради чорних братів, тіла яких він віддав в обійми смерті, з котрих вирвався так раптово, що й досі не вірив в те, що він — живий.
Іноді йому здавалось, що ось-ось погляд його сірих очей зміниться, і на оточуючих він буде дивитись так, як на них дивились ті чудовиська з далекої Півночі, від котрих так стрімко втікали та намагались врятуватись племена диких людей, що їх було очолив Манс Нападник. В такі моменти, коли він дозволяв собі думати про це, Джон шкодував про своє нове життя, в якому він вже не був зобов’язаний залишатись вірним присязі, яку приніс Старим Богам. Чаклунка, що прибула разом із Станнісом Баратеоном, казала йому, що Старим Богам він нічого не винен, бо їх — не існує. Вона спокушала його повірити в того бога, під знаменами котрого і виступав Станніс.
Але яким чином, він мав відректись від богів, котрим він молився в скрутні моменти, перебуваючи далеко за Стіною?
Як мав забути ту науку, яку йому прищепив змалечку ще батько?!
Зрештою, йому слід було прийняти рішення, як чинити далі. Вже зараз він вважає, що мабуть йому й не слід було прирікати на смерть тих вартових, які збунтували проти нього, піднявши зброю. Але тепер вже точно, він добре буде думати над кожним своїм кроком, бо більше він не хотів переходити цю межу між життям та смертю. І раз вже йому випав на долю ще один шанс, він бажав прожити це кожну мить цього життя гідно.
Першим порушив тишу похмурої кімнати, в якій перебував Джон, його вірний лютововк. Підійнявши вуха, він наче відчув чиюсь присутність, бо вже наступної миті, він здійнявся на всі свої чотири лапи, заскулив, і лиш тоді до його господаря донісся звук сурми. Це могло означати лише одне: до Чорного Замку хтось приближався, і був дуже близько.
— Хто? — коротко поцікавився Джон, вийшовши у внутрішній двір.
— Вершників всього троє, — доповів йому один з його вірних вартових. — Серед них є жінка, та двоє чоловіків, судячи з одягу. Можливо, хтось із свити Станніса, шукає порятунку в нас? — продовжив він далі, на що Джон вирішив не відповідати. Натомість, Сноу очікував, коли у прочинену браму в’їдуть подорожуючі.
— Розпали вогонь в загальній залі, та розігрій чогось для наших гостей, — дав наказ Джон, знаючи, що ким би не був подорожуючий, йому буде потрібне тепло, як зовні, так і всередині. І ніщо не зігріє краще, аніж тепла їжа, нехай би якими малими були запаси Чорної Варти, вони завжди готові були поділитись із тими, хто потребував. Зрештою, він не знав, в якому стані ані жінка в сідлі, ані її свита. Та навіть, якщо вони вороже налаштовані проти Варти та диких людей — вони не зможуть нічого їм заподіяти всередині замку.
Проте тої миті, коли Джон побачив людей, що шукали порятунку в стінах Чорного Замку, здивуванню його не було меж. Здавалось, так багато часу пройшло і рани, що залишили на його тілі лише сліди рубцями, що стяглися наче на собаці швидко, були лиш чимось, що тривало мимохідь, десь подалі і ніяк не змінили його. Так і в тій жінці, на плечах котрої був накинутий благий плащ, він не одразу віднайшов такі знайомі риси дівчати, що мчало на зустріч своїм мріям далеко на Південь і так ненавиділо північний холод.
— Санса? — спитав він, ледь пізнаючи старшу із своїх єдинокровних сестер.
Нахмурившись, він намагався придивитись уважнішим до тієї вроди, що все ще цвіла знайомим цвітом та її втомленому далекими мандрами обличчі. Він не знав, звідки вона тримає свій шлях, але не впізнати її не міг. Тепер вона ще більше була схожа на свою вічно строгу матінку. Леді Кейтлін втілилась тепер у Сансі, але то було пусте — головне, що тепер він мав можливість отримати хоч одну приємну звістку про своїх братів та сестер. Після смерті Робба, зникнення Брана та Рикона, він геть нічого не знав про сестер, чий слід зник десь далеко на Півдні. Мелісандра якось йому казала, що до Чорного Замку тримає шлях його сестра Ар’я, але тоді це була не вона, а лише далека родичка з Карстарків, яку він видав заміж за Сігорна. Після її появи він навіть не знав, чи сподіватись на нову зустріч із залишками тієї родини, що одним осіннім днем знайшла свою долю в різних сторонах Семи Королівств. Хто ж бо тоді думав, що Старки мчали на зустріч своїм найважчим часам? Бо ж Південь — не приймає Старків.
Він зійшов до сестри спершу без поспіху, перебираючи затерплими ногами по сходах дерев’яного помосту, і лиш опинившись на твердій землі, прискорив свій крок, щоб якнайшвидше обійняти сестру. Її подорож на Північ здавалась була такою ж непростою, як і життя Джона на Стіні.